Анатолій Сидорук

Владі треба вчити Шевченка, щоб, бува, потім лікті собі не кусати

Напередодні 204-ї річниці від народження Тараса Шевченка журналіст однієї з місцевих рівненських газет поцікавився у мене, які рядки з поезії Великого Кобзаря вважаю актуальними для сьогодення? Здавалося б, дивне запитання, бо Шевченко завжди був і залишається (може, на добре, а може, й на жаль) злободенним.  Бо він – зболена душа українського народу. На якій сторінці не відкрий «Кобзар», там, як у Біблії, в кожній стрічці – істина. Хіба не про те ще 1845 року Тарас Григорович писав у «Давидових псалмах», що зараз на устах у всієї України:

Доколі будете стяжати

І кров невинну розливать

Людей убогих? А багатим

Судом лукавим помагать?

Такою була реакція Шевченка на соціальну несправедливість, коли одні від жиру бісяться, а інші – в безпросвітних злиднях погрузли.

Та хіба не те саме маємо нині в Україні, де, мов на дріжджах, ростуть статки горстки олігархів і їхніх посіпак, коли щодня вмирають тисячі українців, які не мають за що купити необхідні ліки? Взяти хоча б, семеро доморощених мільярдерів, які потрапили до цьогорічного рейтингу Forbes Ріната Ахметова ($5,5 млрд), Костянтина Живаго ($1,6 млрд ), Юрія Косюка ($1,5 млрд), Віктора Пінчука ($1,4 млрд ), Геннадія Боголюбова ($1,2 млрд), Ігоря Коломойського ($1 млрд), Вадима Новинського ($1 млрд). Усе знайомі особи. Так і хочеться сказати: хто  жив, той і живе, як при Кучмі та Януковичу,так і при Порошенкові. А скільки тих, кому до суми з дев’ятьма нулями не вистачило зовсім «ніщо», або хто поховав свої мільйони під матраци чи, як наш гарант і його найближче оточення, в офшорах! Як можна, скажіть, лише за рік подвоїти-потроїти свої капітали в країні, де четвертий рік іде війна, де занепадає економіка? Чесним шляхом – ніяк. Тому й не дивно, що Україна посідає перше місце серед держав світу з найбільш корумпованою владою. Владою, яка вчинила своєму народові геноцид, цинічно насміхається над ним.

Наче передбачаючи лихе сьогодення, Кобзар в поезії «Мені однаково, чи буду» писав:

Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Коли говоримо про Тараса Шевченка, мені на думку спадають слова, які свого часу сказав про Великого Кобзаря наш уславлений митець Богдан Ступка: «Ми повісили його на стіну, і перестали його читати… Зробили його святим, і перестали його вивчати…» Шевченка треба вивчати, а застережливі слова з вірша «Осія. Глава XIV» я декому порадив би зарубати на носі:

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста;

а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розтнуть, розірвуть,

розіпнуть…

Шкода, що не слухаємо Кобзаря і не будуємо Україну, як він заповідав. Тому впродовж майже двох століть актуальними залишаються його слова про недолю українців, про свавілля багатіїв і пригнічення простолюду, про поневіряння бідаків, які шукають щастя десь на чужині.

Коли вже ми перестанемо називати ці пророцькі поезії актуальними? Коли Україна переміниться і стане такою, як в останній строфі Шевченкового «Заповіту»? Чи ми побачимо ту «сім’ю вольну, нову»?