ПДМШ "зшиває" Україну: лікар-"західняк" повернувся зі сходу з грамотою, подяками і заявкою на патент

Світ змінюють не уряди, не просто професіонали, а подвижники, фанати своєї справи. Це вони створюють мистецькі шедеври, геніальність яких часто визнають лише потомки. Вони збирають перші персональні комп'ютери, іноді в батьківських гаражах. І це вони вигадують зробити на кінці голки маленьку намистинку, яка не травмуватиме м'які тканини рани. Ортопед-травматолог Козівської центральної районної лікарні (Тернопольщина) та доброволець Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова Олег Николишин є саме таким фанатом – травматологічної справи.

Після серпневої ротації у складі ПДМШ, під час якої Олег Николишин працював у Станично-Луганській ЦРЛ, він повернувся з цілим набором почесних документів.

Серед них – два офіційні від Станично-Луганського районного територіального медичного об'єднання: грамота до Дня Незалежності України і Подяка. У них згадується і його багаторічна сумлінна праця, і високий професіоналізм, і відданість справі, і активна життєва позиція.

Але є ще один документ – неофіційний, без печатки, написаний від руки на кількох аркушах А4. Мабуть, він є найдорожчим, бо написаний самими пацієнтами з їхньої власної ініціативи. 46 мешканців Станично-Луганського району, які перебували на лікуванні в ЦРЛ, таким чином на прощання висловили свою вдячність лікарю "за добре ставлення, увагу до хворих, чуйність, розуміння, професіоналізм".

Фаната своєї справи чи подвижника в ньому видає манера розмовляти: ікар Николишин намагається розповісти все до найменших деталей, причому робить це дуже швидко. Він закінчив Тернопільський медичний інститут у 1983 році. Три роки працював на Волині. "А в 26 років я вже був у клінічній ординатурі в Інституті Ілізарова за Уралом. Там закінчив клінічну ординатуру, потім аспірантуру і в 1992 році повернувся в Україну", – розповідає Олег.

Він каже, що, коли почалася війна, хотів потрапити на військову службу, допомогти людям: "Хотів піти в Збройні Сили лікарем, чекав на мобілізацію. У військкоматі відмовили через стан здоров'я. А підписувати контракт на три-п'ять років, коли мені вже скоро 60…" У квітні чи травні цього року з оголошення у лікарні почув про ПДМШ. Заповнив анкету он-лайн. Коли покликали, зібрався й поїхав, і 1 серпня опинився в Станиці Луганській.

"На Тернопільщіні працюю в такому ж селищі, як Станиця Луганська. Дуже мені дивно було, що такий збіг обставин", – зізнається Олег. Із теплотою він відгукується про в.о. головного лікаря Станично-Луганського РТМО й одночано головного лікаря ЦРЛ і свого колегу - травматолога Валерія Борисовича Іванова, якого називає "золотою людиною": "Він ту лікарню підняв після того, як її хотіли розформувати, а будинок пустити на будматеріали".

3 роки тому на День незалежності України російські окупанти протягом 5-ти годин вночі обстрілювали лікарню. Дві міни впали на дах, навколо лікарні нарахували 22 вирви. Не залишилося жодної цілої шибки у вікнах. Осколками поранило трьох медсестер. А 31 грудня того ж року - 2014-го - двічі проривало систему опалення, порвало труби в батареях. Але головний лікар переміг. "Він переміг тим, що знайшов підтримку в колективі. Вікна запакували, батареї відновили. Працівники кажуть: якби не Валерій Борисович, нашої лікарні не було б", – розповів Олег Николишин.

"Валерій Борисович працює травматологом, але, насамперед, він – головний лікар. Прибігає зранку подивитися хворих. Увечері – перев'язки. Якщо щось стається – приїжджає, оперує. Тож постійно вдень лікувати хворих не було кому. Тому серйозні травми ми оперували разом із ним, а в основному я надавав допомогу всім хворим у стаціонарі – їх було 30, 35, 28, які щодня перебували в лікарні. Окрім того, ще ходив на годинку до поліклініки приймати там людей. Проводив медогляди дітей перед школою".

Роботи у лікаря-добровольця було предостатньо. "Я працював з понеділка до п'ятниці, кожну суботу мав добове чергування в хірургічному відділенні - за хірурга й травматолога, треба було тричі зробити обхід 70-ти хворих. У неділю мав ургенції на дому, - тобто можуть викликати на серйозну операцію. Я потім подивився табель – відпрацював на дві з половиною ставки! Але я роботи не боюся, хотів викластися повністю, щоб зробити ту роботу", - згадує пан Олег.

Порівнюючи лікарні в Козовій та Станиці Луганській, Олег каже, що роботи вистачає і там, і там, але в Станиці була можливість викластися більше, бо був звільнений від турбот, пов'язаних із домашнім господарством. Працював, жив і харчувався в лікарні: "Чи важко жити в таких умовах? Ні, але третій-четвертий місяць у такому темпі я б не витримав..."

Олег каже, що завдяки головному лікарю, операційна обладнана бездоганно. Тепла та холодна вода, всі необхідні миючі засоби, всі автомати для дезінфекції рук – на європейському рівні: "Тож лікарня ця чудова. Я би навіть сказав, що з неї можна було б зробити не просто лікарню, а військовий госпіталь для прикордонників, де одночасно лікуватимуть і цивільне населення".

Із медикаментами в Станиці Луганській також усе гаразд. За словами Николишина, надходить багато гуманітарної та волонтерської допомоги. Лікарі, які приїжджають, привозять із собою, що можуть. Наприклад, хірург Сергій Стасткевич, також доброволець ПДМШ, привіз три ящики ліків. "Зараз, мабуть, із забезпеченням лікарні стало краще, ніж до війни. Місцеві відчувають це, коли їм не доводиться нічого з цього купувати. Мені здається, населенню спокійніше, коли воно перебуває у складі саме України. Тут до Сєвєродонецька далеко, а Луганськ – поруч. Можеш піти там до будь-якої поліклініки, але не хочуть місцеві їхати до Луганська. Кажуть, що там треба платити. Це те, що я чув особисто", – поділився враженнями лікар-доброволець.

Ці враження підтвердив головний лікар Валерій Іванов: "Зараз трохи краще стало – і завдяки гуманітарній допомозі, волонтерам, і завдяки обласному бюджету". Він лише уточнив, що пацієнтам іноді, все ж, пропонують купувати медикаменти, яких у лікарні немає: "Але намагаємося обходитися своїм".

Серед пацієнтів Олега Николишина були й військові – небойові травми. Але військовим допомогу надавали насамперед саме військові лікарі, з якими добровольці ПДМШ жили в лікарні поруч. "В останні дні я ще встигнув випустити стінгазету. Газета мала називатися "Апарат Єлізарова в травматології", але коли стали клеїти "в травматології" не помістилося", – сміється Николишин.

"А ще ми встигнули подати заявку на патент – я і Валерій Борисович. Ми разом придумали голку для промивання гнійних ран. Коли не знаєш, яка глибина рани, як ти її помиєш? Ми придумали голку, яка має на кінці таку бурульку, намистинку. Та намистинка не проколює тканини, і ліки не потрапляють до м'яких тканин, миють тільки стінки. Та голка Дюфо приєднувалася тільки до старого рекордівського шприца. То ми її розсвердлили, і тепер вона підходить до сучасного стандартного євро-шприца. Тобто дві новини: не потрібен перехідник, і на кінці голки є намистинка. У заявці на патент на корисну модель в "Український інститут інтелектуальної власності" цей пристрій називається "Голка з намистинкою для промивання ран і фістулографії".

Також лікар із західної України ознайомив своїх колег зі сходу зі способом лікування вивихів або переломів плечової кістки із застосуванням одномоментної скелетної тракції: "Я маю патент на цей спосіб. Запропонував Валерію Борисовичу й інші способи лікування, з якими він погодився. Тобто впровадив усе, чого досяг за своє життя й хотів тим поділитися".

Згідно зі звітом лікаря, за місяць він прийняв на лікування в хірургічний відділ лікарні 30 травматологічних і 17 ортопедичних хворих, виписав зі стаціонару 42 пацієнти. Загалом, Олег Николишин відпрацював у хірургічному відділенні, лікарем екстреної допомоги, по ургенції на дому та в позаурочний час більше 418 годин.

"Був дуже гарний контакт із хворими, бо я 8 років працював у Кургані, то російська мова йде легко, – сміючись згадує Олег Николишин. – Але там дуже багато є людей старших, які чудово розуміють українську і хочуть розмовляти українською. Та й молодь вміє, і діти маленькі. Дивляться на маму, щоб сказати правильно. Бо їх там вчать української мови, але масова побутова – російська. Так чи інакше, вони не мали до мене й на копійку якоїсь неприязні. Дуже приємні залишилися відчуття. Коли прощалися, обнімали, цілували".

У цивільних лікарнях у зоні АТО катастрофічно не вистачає лікарів – фактично половини від штатного розкладу закладів охорони здоров'я. За словами Валерія Іванова, усюди лікарі мають різну підготовку, і ті, що приїжджають з ПДМШ – не виняток: хтось кращий за місцевих, хтось слабкіший. "Але ми дуже раді допомозі. Дякую!" – сказав він.