Наталя Ворожбит: «Ми також зшиваємо Україну – на свій лад»

Початок ротації Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова минулого тижня був не зовсім звичним. Разом із новою групою медиків-добровольців ПДМШ доставив на схід України партію вакцини від грипу і книги для лікарняної бібліотеки – «пироговці» звикли приїжджати не з порожніми руками. Окрім цього, до виконавчого директора ПДМШ Таміли Данилевської та віце-президента ПДМШ з питань логістики Ігоря Буйвола приєдналася драматургиня, режисерка та сценаристка, авторка сценарію фільму «Кіборги» Наталя Ворожбит.

Разом із Тамілою, Ігорем та журналістами ІА «Лівий берег», Наталя відвозила до потягів лікарів, які поверталися додому, і зустрічала тих, хто приїхав на ротацію, розвозила їх по лікарнях. Упродовж тижня побувала в лікарнях Попасної, Новоайдару, Щастя і Станиці Луганської, у медпунктах військових частин, де працюють бригади медичної евакуації ПДМШ, на КПП. Ночувала в лікарнях, спілкувалася з медиками-добровольцями.

Після повернення до Києва поділилася враженнями від поїздки на Facebook: «Останній тиждень (ніщо не заставить мене говорити «крайній») я провела серед надзвичайних людей…». Чому відома драматургиня їздить на Донбас? На це та інші питання відповідає сама Наталя.

— Президент ПДМШ Геннадій Друзенко запропонував обов’язково розпитати вас про те, як ви взагалі дізналися про мобільний шпиталь. Сказав, що це цікава історія…

Н.В.: На початку грудня ми поїхали в Одесу презентувати фільм «Кіборги» з В’ячеславом Довженком, який зіграв роль «Серпня», і Андрієм Шараскіним, бійцем ДУК «Правий сектор», який був одним із консультантів фільму, а також знявся в ньому в невеличкій ролі. Зазвичай, на таких заходах глядачі найбільше фотографуються з В’ячеславом Довженком або режисером, якщо він є. А цього разу я помітила, що хтось інший виявився набагато популярнішим об’єктом для фотографування. Коли придивилася, виявилося, що це – Дмитро Ярош, який прийшов переглянути фільм. Потім він зізнався, що прийшов до кінотеатру на художній фільм уперше за 20 років.

Після перегляду фільму ми познайомилися з Дмитром. Одеські волонтери Альберт і Наталка Кручиніни запросили нас на вечерю. Коли ми вийшли з кінотеатру, Андрій Шараскін познайомив мене з Геннадієм Друзенком, назвав його чудовою людиною. З Геннадієм також був Ігор Буйвол. Ми провели чудовий вечір. Співали пісень на березі моря. Дмитро Ярош розповідав мені про бойові дії, розмовляв зі мною, як з «розумною», гадаючи, що, оскільки я написала сценарій до цього фільму, то я щось тямлю у воєнній науці. Розповідав дуже серйозно, як полководець, ледь не малював мені «хто, де, кого, чим». Я кивала, наче розумію, бо після «Кіборгів» зі мною військові лише так розмовляють.

—  То як вийшло, що ви поїхали разом з ПДМШ на тиждень до зони АТО?

Н.В.: У той вечір в Одесі ми також спілкувалися з Геннадієм. На той момент назва ПДМШ мені ні про що не говорила, але він дуже цікаво розповідав про роботу шпиталю. Коли я повернулася до Києва, Геннадій написав мені та запросив на святкування річниці створення ПДМШ, просив прийти й виступити.

Я прийшла з Ромою Ясіновським, виконавцем ролі «Гіда» у «Кіборгах», ми привітали «пироговців». Це було дуже зворушливо, бо я побачила простих людей, не розбалуваних ані славою, ані увагою, ані грошима, які регулярно їздять на схід за покликом серця, допомагають людям. Це викликало у мене повагу, і захотілося приєднатися. Я тоді так і сказала Геннадію: «Мені захотілося з вами поїхати в ротацію».

Незабаром він запропонував мені зустрітися разом із Женею Степаненком [режисер-постановник, документаліст, телеведучий, сценарист, продюсер, один із засновників ПДМШ та учасник його перших двох ротацій] – поговорити про майбутнє кіно. Просто поговорити, бо ще немає якоїсь сформованої ідеї.

Але, користуючись нагодою, я поїхала на тиждень з Тамілою, Ігорем і журналістами «Лівого берега».
Мені не вдалося побачити безпосередньо, як вони працюють, бо цілий день були в дорозі – вранці виїжджали, увечері приїжджали. Але мені вдалося поспілкуватися, побачити побут, частково зрозуміти специфіку і географію їхньої роботи. І я під враженням.

Зрозуміло, коли я казала Геннадію, що хочу поїхати в ротацію, це був такий вияв емоцій – навіщо я їм там, адже навряд чи від мене буде там якась користь як від медика. Я їжджу на схід, бо хочеться бути корисною у тому, що я роблю професійно. Я можу писати, розповідати про тих людей, бо вони того варті. Я знаю, що поспілкувалася лише з невеличким відсотком з них. Там багато скромних героїв.

—  Чи винесли ви щось із цієї поїздки у творчому плані? Можливо, навіть ідею нового фільму чи п’єси.

Н.В.: Наразі відбувається лише вивчення матеріалу. Це та стадія, коли нічого конкретного сказати не можна. Навіть якби я щось придумала, все одно не сказала б, доки не напишу. Але маю дуже багато вражень. Є персонажі, про яких можна дійсно писати книжки та знімати кіно.

—  Ви їздите на схід з 2015 року. Чи побачили якісь зміни, зокрема у ставленні людей до України? Бо ми кажемо, що наші лікарі-добровольці «зшивають» Україну.

Н.В.: Із власними театральними проектами я була в Миколаївці, Слав’янську, Попасній та Щасті. У тих школах, де ми працювали з нашою командою, я побачила просто радикальні зміни. Нас там сприймають, як найкращих друзів. Школи дуже українізуються – без перебільшення. У попаснянській школі чудовий директор. І там дуже хороша енергія. Їм допомагають різні організації, до школи приїжджають художники, там ставлять вистави. Дуже багато цікавого відбувається. Діти розмальовують стіни, школа ремонтується. А ця школа свого часу досить сильно постраждала від обстрілів. Так само і в школі в Миколаївці – теж багато різних проектів відбувається.

Тож ми також зшиваємо Україну – на свій лад.

Дійсно, я подивилася, що роблять лікарі – вони ж не просто лікують фізично. У Станиці Луганській я бачила, як їх привітно зустрічали, як їм були раді. Такого не може бути на тій території, де тебе не люблять. А мені розповідали, що на початку так і було, і це було досить важко.

Автор: Олександр Железняк