Хірург Ярослав Сусак: «Як казав мій покійний вчитель Володимир Земсков, коли пацієнт лежав на операційному столі: «Ось рояль – сідай і зіграй!»

Наприкінці листопада минулого року колектив Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця висунув кандидатуру професора, учасника лютневої 2017 року ротації ПДМШ на сході Ярослава Сусака на присвоєння почесного звання «Заслужений лікар України». Відтоді й було заплановане інтерв’ю з ним. Але життя вносило свої корективи, зустрітися з лікарем вийшло лише зараз. Тож, запрошую до читання.

Як ідеться в «Нагородному листі для представлення до відзначення державною нагородою України», Ярослав Сусак «зарекомендував себе дисциплінованим, ініціативним, досвідченим, уважним лікарем». Разом із колегами розробив та упровадив у клінічну практику систему лікування хворих із гострим некротичним панкреатитом. Активно займається науково-дослідницькою роботою: є автором понад 170 наукових праць включно з 20 патентами. У 1997 році за наукові досягнення нагороджений Орденом гідності Європарламенту.

Серед заслуг пана Ярослава окремим абзацом у «Нагородному листі» відзначено, що «в лютому 2017 року Сусак Я.М. працював хірургом в ЦРЛ м. Станиця Луганська в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) імені М.І. Пирогова. Протягом місяця Сусак Я.М. був клінічним керівником хірургічного відділення вищевказаної лікарні, щоденно проводив клінічні обходи, проводив цілодобово складні операційні втручання військовослужбовцям, а також місцевому населенню, консультував амбулаторних хворих».

Професор кафедри хірургії НМУ ім. О.О. Богомольця, доктор медичних наук, керівник Центру хірургії печінки, жовчних проток та підшлункової залози Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги (і це – далеко не всі регалії…) Ярослав Сусак народився 30 червня 1964 року в Косові (Івано-Франківщина). Там отримав середню освіту. У 1987-му закінчив Львівський ордена Дружби народів Державний медичний інститут (зараз – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького). Інтернатуру по хірургії проходив у Київській лікарні швидкої допомоги.

Хірург вищої категорії з 1998 року. Має загальний стаж роботи 32 роки, хірургічний – 30 років, науково-педагогічний – 24 роки. Спеціалізується в гепатопанкреатобіліарній хірургії.

Слід також зауважити, що, попри серйозний і десь, мабуть, суворий вигляд на офіційних фотографіях, в особистому спілкуванні професор Сусак виявився дуже приємною і по-прикарпатські щирою людиною.

«Хірург завжди отримує моральне задоволення, коли робить операцію»

— У рамках лютневої ротації ПДМШ 2017 року Ви працювали в Станиці Луганській – були клінічним керівником хірургічного відділення Центральної районної лікарні. Чи був цей досвід корисний для вас із професійної точки зору?

Я.С: З професійної точки зору – навряд чи. Все ж, це була районна лікаря з відповідним рівнем. Мій досвід – 30 років, з яких 16 я працював у Київській міській клінічній лікарні № 10 під керівництвом Земскова Володимира Сергійовича. Це – досить високий рівень.

Я вважаю, що Земсков був одним із найкращих хірургів в Україні. Працюючи з ним 16 років, я, мабуть, років вісім був уже відповідальним черговим хірургом по лікарні – після тогою як став доцентом. Ми там виконували досить складні операції навіть в ургентних ситуаціях.

А в Станиці… Я би сказав, що більшою мірою я їм допоміг, бо ми виконували весь обсяг невідкладної та ургентної хірургічної допомоги.

— А з точки зору організації медицини? Адже в Києві все, напевно, не так, як у Станиці Луганській?

Я.С: Організація хірургічної допомоги в Україні всюди однакова. Рівень районної лікарні – це певний фіксований перелік видів допомоги, яку там можуть надавати. Візьмемо, наприклад, перитоніт, який може бути наслідком розриву апендикса, перфорації виразки, кишкової непрохідності тощо. У цьому випадку необхідно одразу надати певний обсяг допомоги, аби людина не померла, і, якщо потрібно, спрямувати пацієнта до спеціалізованого закладу для подальшого лікування.

У Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги ми також надаємо допомогу при ургентній та невідкладній патології але маємо набагато більші технічні можливості та достаньо забеспечені кваліфікованими кадрами. Наприклад, ми робимо всі види операцій в черевній порожнині, тобто при онкологічних захворюваннях, різних захворюваннях печінки, підшлункової залози тощо. Все, що роблять в Україні, роблять у нашому відділенні – від простих хірургічних маніпуляцій до, наприклад, лікування хворих з гострим некротичним панкреатитом. І у нас одні з найкращих результатів лікування хворих з панкреонекрозом в Україні. Підкреслюю, не в Києві, а в Україні.

Тому, якщо казати про те, що у Станиці я взяв для себе… Можливо, я побачив недоліки надання допомоги. Ну, по-перше, це брак персоналу. Хірургічні медсестри працювали «день через день».

Уявляєте собі? Це означає 24 години зміна, 24 години відпочинок і знову 24 години зміна. Медсестра захворіла – все, працювати нема кому. Лікарів теж бракує.

— Моральне задоволення якесь отримали від тієї роботи?

Я.С: Хірург завжди отримує моральне задоволення, коли робить операцію. Інакше він – не хірург. Було задоволення в тому плані, що колектив мене сприйняв. Досі дзвонять. Хворих сюди направляли. Сприйняли не одразу, а коли показав рівень, коли побачили, що я – не просто професор, а практичний хірург. Це сталося після того, як я зробив три чи чотири операції.

Хірурга одразу видно. Як казав мій покійний вчитель Володимир Земсков, коли хворий лежав на операційному столі: «Ось тобі рояль – сідай і зіграй!»

— Багато було роботи в Станиці?

Я.С: Я би не сказав, що було багато роботи. Тут я працюю набагато більше.
По-перше, в той час багато не стріляли. Хоча перші три дні чи тиждень було, чесно кажучи, страшно. Бо мене не попередили, що я поїду туди, де стріляють. Казали: «Та ви не переживайте!» А коли ми приїхали, і з вікна лікарні я побачив Луганськ, зрозумів, що все не так просто. І перші дні, особливо перші три, гупало так, що було, звичайно, страшно.

Але потім до кінця ротації там пострілювали, але серйозно не обстрілювали. А за три дні після того, як ми поїхали, почали стріляти по місту просто серед білого дня. Мені про це розповіла дружина одного пацієнта звідти (рак підшлункової, треба було двоетапну операцію робити. Я йому там зробив перший етап, і він приїхав сюди). Тож вона казала, що знову всі плачуть, що буквально серед білого дня почали бити прямо по житлових будинках.

Проте в період моєї ротації, хоча мені й доводилося оперувати поранених військових, але їх було небагато, і поранення були легкими. Якихось тяжких за цей період не було. Був один «самостріл» – вистрелив собі в серце, але навіть в легені не влучив. Я сам дивуюся, як це йому так пощастило.

До речі, військові нам дуже сильно допомагали – медикаментами, засобами для наркозу, ліками. Серед військових медиків є мій колишній учень, зараз головний військовий хірург. Він приїжджав до Станиці, побачив мене і сказав, щоб спочатку за будь-яких поранень цих військових показували мені. Бо в тій лікарні були і військові, і цивільні пацієнти. І жили ми в лікарні поруч з військовими лікарями – двері в двері, в один душ ходили.

Серед військових лікарів там були здебільшого анестезіологи. Тільки одна лікарка була хірургом. Тож ми там надавали допомогу спільно з військовими медиками. Але якихось масових поступлень, яких я дуже боявся, не було.

«Приїдуть, бояться, нікуди не йдуть, нічого не роблять, а потім беруть папери та їдуть, нібито вони тут щось зробили»

— Під час ротації в лютому Ви сказали кореспонденту газети «День», що у Станиці деякі місцеві колеги вважали, що Ви приїхали туди підзаробити, і що важко їх переконати у зворотному. Як вони це вам казали і взагалі уявляли собі?

Я.С: Дуже просто. Якось на початку ротації я пішов до магазину. Там було двоє дівчат, як виявилося, з лікарні. Одна з них – хірургічна медсестра. І вона стала заявляти мені, що ось, приїхав якийсь хірург, що ось, приїжджають, а в операційних їх не видно. Вона мені це казала, бо не знала, що я і є тим хірургом.

Чого вона тільки не говорила! «Приїдуть, бояться, нікуди не йдуть, нічого не роблять, а потім беруть папери та їдуть, нібито вони тут щось зробили. А в операційних я їх ніколи й не бачила». Мені це було дуже неприємно.

І сталося так, що наступного дня ми з нею робили досить таки складну операцію. Може вони там і самі провели б ту операцію, але не в такому обсязі. Потім вона вибачилася переді мною. За два місяці після того головний лікар Станично-Луганської ЦРЛ мені по телефону сказав: «Вас добре пам’ятають. Та медсестра тепер каже, що затискач треба закривати на один, а не на два, бо їх треба берегти. Хто це тобі сказав? Як хто? Сусак сказав!»

— Тобто це був тільки один такий випадок?

Я.С: Ну так. Але я так думаю, що така думка там є, бо вона говорила відкрито.

— Якою мовою Ви спілкувалися з місцевими цивільними пацієнтами? Як узагалі вони ставилися до Вас – галичанина за походженням?

Я.С: Загалом я майже постійно розмовляю українською. Але якщо бачу, що у людини проблеми, я переходжу на російську.

Хочу наголосити: жодного разу не відчував неприязного ставлення у зв’язку з мовою. Навпаки – працівники лікарні казали: «Шкода, що ми не можемо спілкуватися з вами такою українською мовою, якою ви говорите». Практично вони всі розуміли українську. Не було такого, щоб мені хтось сказав: «А можно по-русски?» Від жодної людини такого не чув. Ніяких проблем з цим не було, і для мене це було досить дивно.

— Я чув, що пацієнти зі Станиці досі підтримують з вами зв’язок, приїжджають на операції…

Я.С: Зараз вже ні, а влітку, восени ще приїжджали. Небагато – п’ять чи шість людей.

— Це було продовженням лікування, яке ви розпочали в Станиці, чи просто слава така пішла про вас?

Я.С: Ні. І я би не сказав, що якась слава така пішла. По-перше, сюди дуже далеко їздити – це є неблизький світ. Мені так здається, що людям звідти все-таки тяжко їхати так далеко.
Той хворий на рак підшлункової, якому я проводив першу операцію, приїхав і відкритим текстом сказав мені, що гроші у нього є тільки на дорогу. Тобто він суди приїхав, і ми його практично всім забезпечували.

«Було таке враження, що зараз почнуть бити по лікарні»

— Коли Ви поїхали на ротацію до Станиці, Ваша дружина пішла співати в церковному хорі. Це збіг, чи вона так хвилювалася за Вас? Не відмовляла від поїздки?

Я.С: Узагалі я був дуже здивований поведінкою своєї дружини. По правді кажучи, мене запрошували на схід ще за рік до того, бо я казав певним людям, що хотів би поїхати. Але сталося все якось надто швидко: все, їдемо! А у мене саме в той час народилася дитина. Я відмовився, бо кажу, що не можу дружину залишити в такий момент.

І коли за рік знову з’явилася можливість поїхати, я сказав про це дружині. Я гадав, що буде відмовляти, а вона, навпаки, сказала: «Так, треба обов’язково поїхати». Це для мене було якесь одкровення. Гадаю, вона абсолютно свідомо пішла до цього церковного хору саме через те, що я поїхав на схід.

— Це перша дитина у вас народилась?

Я.С: Ні. У мене друга дружина – у неї це перша дитина. Дівчинка, Катя. Їй зараз два роки і два місяці. Моєму старшому сину, Михайлу, 28 років. Працює травматологом тут у нашій лікарні.

— Чи не доводилося ховатися від обстрілів десь у підвалі?

Я.С: Коли ми приїхали, увечері хтось зайшов до нас у кімнату і сказав, щоб закривали вікно, бо можуть прямо у вікно пальнути, адже ми жили прямо напроти Луганська. «То ви спеціально нас сюди поселили?» «Нічого страшного, зараз не стріляють. Як будуть стріляти – ми вам скажемо. Тут є бомбосховище, а ми по звуку знаємо, коли треба туди спускатися».

У перший день так загуркотіло, що меблі тряслися. Коли я зайшов до наших дівчат, вони вже сумки позбирали, взяли термос, бутерброди і були напоготові. Не спали, були вже одягнені. Налякані були. Ну, налякані були всі.

Так було перші три дні. Чесно кажучи, трохи страшно було. Навіть не трохи, а добряче. Було таке враження, що зараз почнуть бити по лікарні.

Але потім це припинилося, тож ховатися в підвалі не довелося. Та й ми звикли до всього цього, коли там великокаліберний кулемет стріляє, чи ввечері щось бахкає.

Було таке, що до нас із Луганська приїхав оперуватися один сепаратист із серйозною патологією шлунка. У мене були внутрішні протиріччя. Чого ти приїхав сюди? Ми погодилися його пролікувати, але його дочка йому не дозволила, забрала його – швидше всього кудись на Росію.

Не знаю, чого він приїжджав до нас. Можливо чув, що у Станиці є професор, який може прооперувати. Ми вже були готові, я дав згоду його оперувати, але він поїхав.

Звідки я знаю, що він сепаратист? Місцеві ж кажуть. Він не воював – йому десь років 60. Але він – сепаратист за переконаннями.

«Я краще за все знав математику. У ті часи мене практично без іспитів могли приймати до політеху, бо я повигравав різні олімпіади»

— Ви народилися в Косові. Це ж Гуцульщина, так?

Я.С: Це на кордоні Гуцульщини.

— А ви по-гуцульськи вмієте розмовляти?

Я.С: Ні. Справа в тому, що по-гуцульськи розмовляють десь кілометрів за 10, далі в горах. Я розумію гуцулів. Хоча якщо вони, наприклад, з Верховинського району, то й мені буде вже важко зрозуміти справжню гуцульську мову.

— Так чи інакше, пишуть, що ви розуміли мову корінних мешканців хорватського острова Сусак.

Я.С: Це було дуже дивно. Колись із першою дружиною ми поїхали до Хорватії, на острів Крк. Там відпочивав мій знайомий, який зіграв досить велику роль у моєму житті – Василь-Ярослав Новицький. З ним я поїхав на цей острів Сусак. На острові залишилося лише близько 50 корінних мешканців. Решта виїхала, бо там в основному були виноградники, які вимерли через якихось паразитів. Навіть місцеву школу закрили.

На острові ми відвідали музей, звернули увагу, що орнаменти на одязі дуже подібні до українських. У кафе біля пристані ми зустріли корінного мешканця. Я йому показав свій паспорт, що я – Сусак. Він був дуже здивований перехрестився і сказав, що вертаються ортодокси. І він говорив на мові, дуже схожій на нашу гуцульську. Настільки подібно, що я його повністю розумів. Ну, хорватська взагалі дуже близька до нас мова, але те, що говорив цей дід, було цілком зрозуміло.

— Ви – лауреат Ордена гідності Європарламенту 1997 р. Що це за орден і за що Вас ним нагородили?

Я.С: Це така нагорода, яку дають за досягнення різних сферах.

Документи на мене до Європарламенту допомагав подавати Василь-Ярослав Новицький. Новицький, який у 1974 році виїхав до Австрії, є винахідником препарату «Україн». Цей препарат –похідне препарату «Амітозин», розробленого українським науковцем Анатолієм Потопальським на основі чистотіла. Ми цей препарат досліджували у нас на кафедрі. Провели багато надзвичайно цікавих досліджень.

Мені пощастило, що в ті часи майже ніхто з України за кордоном не публікувався. Але оскільки я працював з Новицьким, мав дуже багато публікацій в іноземних журналах. Уже в 1993 р. я виступав у Стокгольмі з доповіддю. Навіть не знаю, хто ще з медиків з України так багато публікувався й мав можливість працювати. Новицький це все фінансував.

Тому вийшло так, що від України інших кандидатів не було, а цей орден дають одному представнику країни на рік.

Ну ось так і сталося, що мені цей орден дали. Нагородили за комплекс робіт як молодого вченого, який займається такою серйозною проблемою, як як вплив препаратів чистотілу на злоякісні пухлини та апоптоз – програмовану клітинну смерть «ракових клітин». З цим орденом пускають до Європарламенту, але жодного разу скористатися цим привілеєм не вдалося.

— Ви закінчили Львівський ордена Дружби народів Державний медичний інститут, який зараз має назву Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького. Чому ви не вступали до Івано-Франківського медінституту, тобто у своїй області?

Я.С: Це більше питання до моїх батьків.

— Вони теж медики?

Я.С: Ні. Батько тоді був директором турбази, а мати – завучем у технікумі.

— Але медицина – ваш вибір?

Я.С: У мене тоді багато було різних думок. Я краще за все знав математику. У ті часи мене практично без іспитів могли приймати до політеху, бо я повигравав різні олімпіади. До сьогодні ніхто не вірить, що я ніколи математику вдома не вчив. Вистачало того, що я слухав у школі.

А медицина… Насправді, може, це була помилка, бо мені було дуже важко – дуже багато треба було зубрити, тобто вивчити напам’ять величезний обсяг інформації, аби потім нею оперувати. З цим у мене були великі труднощі, особливо перші чотири роки медінституту.

— То чому медицина, якщо любов була до математики?

Я.С: Я вже не пам’ятаю. Знаю тільки, що у мене в 10 класі середньої школи не було чіткої власної думки – ким бути? А батьки, особливо мама, казали, що дуже важливо вчитися у Львові, а напрямок навчання можна згодом, за три-чотири роки, змінити, якщо медицина не сподобається.
Мати чомусь завжди хотіла, аби я був стоматологом. А я захотів бути невропатологом. Оскільки я непогано знав не тільки математику, а й фізику, мені було цікаво, як «це все» працює на електриці.

Коли вже закінчував третій курс, я влаштувався на роботу медбратом до обласної лікарні, де в хірургії також працював наш ректор, Павловський М.П. Там працював також доцент Гліб Львович Орел –  дуже маленький на зріст і дуже знаний тоді хірург у Львові. Якось, місяці за три після початку моєї роботи в лікарні, я був на чергуванні, коли привезли жінку з перитонітом – розірвався жовчний міхур. Це було вночі в суботу, хірургів, які могли б асистувати треба було чекати, і Гліб Львович покликав мене на операцію. І коли я побачив, як такий невеликий чоловік за якісь півгодини зробив операцію, і та жінка пішла додому, був просто вражений. Яка там неврологія? Коли я це побачив, зрозумів, яка величезна сила в тій професії, і вирішив, що буду тільки хірургом і ніким більше.

Тому вибір професії стався після третього курсу медінституту під впливом видатного хірурга Гліба Львовича Орла. Це я добре пам’ятаю по сьогоднішній день.

— А як ви після львівського інституту опинилися в інтернатурі в Києві?

Я.С:Чисто випадково. Спочатку я отримав направлення до якогось забайкальського округу – до якоїсь станції, назву якої вже не пам’ятаю.

— З армійських часів пам’ятаю, що скорочення Забайкальського військового округу – ЗабВО – ми розшифровували як «забудь вернуться обратно»…

Я.С: То був не військовий округ. Я потрапив під всесоюзний розподіл, який відбувався в медінституті раз на п’ять років. Але «втрутився» мій батько, почав шукати знайомих, і зрештою мене направили до районної лікарні десь біля Луцька. І тут до мене звернувся мій товариш, якого травматологом направляли до Києва в інтернатуру. Він мені запропонував поїхати до Києва травматологом замість нього. Чому? У нього саме тоді народилася дитина, а рік був 1987-й, тобто після Чорнобиля. Зауважте, що того року з нашого інституту було п’ять направлень до Києва, але поїхали лише троє – двоє відмовилися. Ну і я поїхав замість товариша – ми «перетасували» направлення, бо в межах України можна було в такі ігри грати.

Так я потрапив до Києва травматологом, але працювати в травматології не зміг і перейшов до хірургії.

— У 1991 році з посади завідувача хірургічного відділення поліклініки поліклініки № 4 Ленінградського району Києва ви перешли на посаду старшого лаборанта кафедри Київського медінституту. Виглядає як пониження статусу. З чим це пов’язано?

Я.С: Я мусив відпрацювати три роки в поліклініці. Працював у поліклініці в Новобіличах – приймав у день в середньому 50 людей. За півроку до поліклініки приїхав головний лікар тодішнього Ленінградського району, побачив цей обсяг роботи, і тоді було вирішено, що потрібно створити хірургічне відділення. Тоді ж я на півставки працював у Жовтневій (зараз – Олександрівській) лікарні. Тобто в Новобіличах я набирав хворих, а в Жовтневій лікарні у Земскова ми цих хворих оперували. Отже, в районі не було хірургії, а відтак не було й перспективи розвитку. А я, звичайно, хотів бути хірургом. Усе, чому можна було навчитися за три роки в поліклінічній справі, я тому навчився. А далі залишатися в поліклініці для мене не мало сенсу. Тоді Земсков взяв мене старшим лаборантом – на кафедрі було місце.

— Тобто це статусно начебто пониження, а професійно – зростання?

Я.С: Професійно – так. Десята лікарня – там зараз Київський Центр хірургії печінки, підшлункової залози та жовчних шляхів ім. В.С. Земскова. Тож це було ніяке не пониження, а підвищення. Зверніть увагу, я прийшов туди в 1991 р. старшим лаборантом, а в 1998 р. я вже був доцентом

— Поясніть мені, будь-ласка, як людині, яка нічого не тямить в медицині, але щось чула про анатомію: ваші професійні та наукові інтереси, здається, лежать, так би мовити, «нижче шлунка», а в університеті ви є професором кафедри хірургії стоматологічного факультету…

Я.С: Ви не перший, кого це здивувало. Навіть знайомі мене запитували: «Ярославе, ти ж був хірургом, чому ти став стоматологом?» Я тоді змінив табличку на дверях – залишив на ній лише кафедру хірургії.
Насправді я до стоматології не маю жодного стосунку – просто працюю на стоматологічному факультеті. Цього, мабуть, немає ніде в світі, хіба що у нас, у Росії, може, ще десь, що освіта стоматолога, оскільки він є лікарем, передбачає вивчення хірургічних хвороб. Відповідно, на другому – четвертому курсах ми викладаємо хірургію стоматологам. Не знаю, наскільки їм потрібна та хірургія. Хоча є різні люди. Але здебільшого вони, мабуть, у шоці, коли бачать великі операції (сміється).
З іншого боку, хтось із них таки стає хірургом-стоматолом і має знати загальні правила, наприклад, асептики, антисептики, якісь хірургічні підходи. Не знаю, можливо вони щось із того беруть.
У мене є дисертанти, інтерни, якими я займаюся – не стоматологи.

— Я не ставив Вам жодних запитань про Вашу наукову діяльність, бо коли я читаю у Вікіпедії, що сфера ваших інтересів – «лікування гострого некротичного панкреатиту, хірургічне лікування злоякісних пухлин органів черевної порожнини в поєднанні з лікуванням препаратами чистотілу великого (бордуна) за методом доктора Потопальського Анатолія Івановича», не можу навіть вигадати якесь запитання. Я вже не кажу про ваш метод визначення літогенності жовчі за її міцелярністю. Ви би не могли стисло пояснити не медикам, у чому полягає ваша наукова робота?

Я.С: По-перше, останні десять років я займаюся науковими дослідженнями в основному у сфері лікування пацієнтів з некротичним панкреатитом, тобто, образно кажучи, крайньою ступінню запалення підшлункової залози, яка спричинює некроз як самої підшлункової залози, так і тканин з заочеревинного простору. Створення спеціального відділення для таких пацієнтів було моєю ініціативою, коли 12 років тому я прийшов сюди, до лікарні швидкої допомоги. Ми з адміністрацією дійшли згоди, що будемо госпіталізувати хворих з патологією гепатопанкреатобіліарної системи в хірургічному відділенні № 2, де будемо проводити їхнє лікування. Тому основний напрямок цієї наукової діяльності – удосконалення методів діагностики важкості перебігу цієї хвороби та методів лікування. Допомагає мені в цьому за угодою кафедра імунології та мікробіології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка – завкафедрою Сківка Лариса Михайлівна.

Зараз також існують непогані перспективи дослідження ускладнень жовчнокам’яної хвороби. Є апаратура, є можливості, і я думаю, що буду цим і надалі займатися.

А загалом медична наука у нас перебуває в дуже плачевному стані. На неї ніхто не виділяє грошей, і, гадаю, єдина перспектива – отримання грантів. Тому це все робиться за рахунок дисертантів. Тобто дисертант пише, якось це частково оплачує. Все решта – наука на папері. Не знаю, як у науково-дослідних інститутах, але підозрюю, що не краще.

— Що це за футбольна команда, за яку ви граєте?

Я.С: У мене є досить близький товариш, Микола Лавренко. Якось два роки тому я до нього зайшов і жартома запитав, чи він грає у футбол, бо я міг би його обіграти. Він дуже сміявся і запропонував мені прийти на гру. Я це сприйняв як жарт, але він пропонував цілком серйозно.

Я прийшов на майданчик – футбольне поле на Осокорках, розраховане на гру «вісім на вісім». Чудове поле. Мене вистачило на сім хвилин гри, далі ходив по полю пішки. Ноги боліли.

Але мене це заїло, і я продовжував приходити грати. За півроку я схуднув на 12 кілограмів, хоча їв і спав, як завжди. Зараз граємо двічі на тиждень – два тайми по 33 хвилини – у будь-яку пору року за будь-якої погоди. Я граю на позиції правого захисника.

— Буває, що б’єте суперника по ногах?

Я.С: Буває, але не навмисно.

Автор: Олександр Железняк
Фото: прес-служба ПДМШ